І. Шаровольський

Ісляндські саґи.

У XII та XIII ст. в Зах. Европі панувала віршована література, що, відбиваючи ідеологію февдально-аристократичної кляси, розповідала про дивні подвиги васалів у їхній боротьбі за інтереси сеньйора та церкви, про фантастичні пригоди лицарів, що силкувалися вшанувати даму серця та виконати кодекс лицарської моралі, або, щоб угодити міщанству, малювала смішні сценки з сучасного життя. За тих самих часів на о. Ісляндії процвітали писані прозою саґи, де героями були часто селяни, де реальними рисами мальовано їхній побут, де відбився їхній світогляд — явище незвичайне! Як його пояснити? Питання це й досі остаточно не розв’язано. І наша стаття має, подавши характеристику саґ, вияснити їхнє походження; а щоб виклад не був абстрактний, до статті додаємо переклад із старо-ісляндської мови типової саґи про Торія Курятника (уривки).

I. Загальна характеристика та походження.

Ісляндію відкрито, мабуть, наприкінці VIII ст.[1]. Інтенсивна колонізація її почалася р. 814 й тривала років 60. 85% переселенців було з Норвегії[2]. Опинившися на далекому острові в незвичайних умовах, вони створили своєрідну культуру. Ми нагадаємо тут тільки два факти: 1) набуваючи з часом нові риси, мова переселенців стала щоразу більше відрізнятися від норвезької й в середині XI ст. виросла до ступеня самостійної, ісляндської мови[3]; 2) цією мовою написано в XII–XIV ст. дуже багату літературу: пісні Едди про богів та героїв, твори скальдів на пошану норвезьких та інших королів і саґи — такі головні види ісляндського письменства від часів його розквіту. З них перші два були властиві й іншим германським народам скандинавської півночі, а саґи своїм походженням та розвитком — цілком своєрідний продукт творчості ісляндців: ми не знаходимо їх більше в жадного народу.

На Україні та в кол. Росії мало знають ісляндські саґи. Цікавилися в нас саґами, як джерелом нашої старої історії, і тому видавали[4], перекладали[5] та досліджували[6] здебільшого ті саґи, де трапляються {137} звістки про територію колишньої Росії або про події, що відбувалися на ній. А цим далеко не вичерпується історична вага саґ: в них збереглися спогади про відкриття Ґренляндії в ІХ та Америки в Х ст., тобто за 500 років до Колюмба, про стару історію Норвеґії, Данії та інш. країн.

Але не ці саґи найстаріші, найтиповіші та найкращі. За такі вважають так звані «саґи про ісляндців» (Íslendingasögur). Проте ані в нашій, ані в російській літературі немає про них жадних дослідів та навіть популярних статтів.

Вони найстаріші, бо з них починається прозаїчне письменство на Ісляндії. З причин, що про них сказано далі, ісляндці дуже цікавилися історією залюднення свого острова та життям перших кольоністів і їхніх нащадків. Спогади про них і були тим матеріялом, що обробили автори саґ про ісляндців у своїх творах. Трохи пізніше звернулися вони до історії ісляндської церкви — так виникли «саґи про біскупів» (Biskupasögur) — та історії Норвегії в «саґах про королів» (Konungasögur). А коли історичний матеріял вичерпали, почали користуватись з народньої традиції, героїчної та інш. в так званих «Передісторичних саґах північних країн» (Fornaldar sögur Norðlanda), або з оповідань чужих народів у «Доісторичних саґах південних країн» (Fornalda sögur Suðrlanda[7]).

За зразок пізнішим видам саґ здебільшого були саґи про ісляндців. Але, звичайно, залежно від матеріялу доводилося до деякої міри міняти способи творчости; наприклад, фантастичні подвиги якогось напівказкового героя доісторичної саґи не можна було переказувати тими способами, яких вживали в реалістичних саґах про ісляндців. Тому ці останні й являють найтиповіші зразки ісляндської прозаїчної літератури.

Період компонування саґ про ісляндців (1170–1250) вважають за клясичний період в історії ісляндського письменства, а ці саґи — за найкращі зразки прозаїчної творчости ісляндців.

Отже, коли ми хочемо збагнути своєрідність і красу ісляндської прозаїчної літератури, треба звернутися до вивчення саґ про ісляндців.

Тут і подаємо їхню характеристику.

Перш за все, саґи писано прозою. На ті часи це незвичайна риса: художня розповідна література Заходу XII–XIII ст. (епічні поеми, лицарські романи, фабліо, шванки) віршована.

У саґах про ісляндців ми не здибаємо королів, баронів та лицарів, звичайних героїв у творах февдально-аристократичного письменства; дієві особи в саґах здебільшого bœndr (множина од bóndi) — селяни; правда, більшість цих селян, як побачимо далі, дворянського, походження — свідчать про це генеалогії героїв, що часто трапляються в них; але поруч з ними грають визначну ролю й звичайні {138} селяни, люди не дворянського походження[8], що не мають місця в аристократичній поезії Зах. Европи XII–XIII ст. Часто трапляється селянин у фабліо та в шванках, скомпонованих відповідно до поглядів міщанства, але й тут він герой коротеньких смішних сценок, і змальовано його поверхово та однобоко.

Вірність сеньйорові, оборона інтересів церкви в боротьбі з невірними, а пізніше — служба дамі серця — й прагнення виконати кодекс лицарської моралі та гармонічно сполучити ідеал світський з духовним — ось, що панує в творах февдальної аристократії середньовіччя, ілюструється в описаних там подіях. Зовсім не те читаємо в саґах про ісляндців; герої їхні — практики: боротьба вперта й часто кривава — що потребувала відваги, енерґії, хитрощів — за краще життя на цім світі, за все те, що може забезпечити таке життя, насамперед, за майно, за владу — ось що захоплює їх, ось про що розповідають саґи[9].

Аристократична поезія Заходу була ідеалістична; вона не цікавилася звичайним життям; вона розповідала про фантастичні подвиги героїв, про казкові пригоди лицарів та інш. Навпаки, саґи реалістичні: людина й події в них змальовано правдоподібно, додержано побутових рис[10], — навіть історичні: герої їхні — часто справжні вчасники колонізації Ісляндії або їхні нащадки. А проте не треба вважати саґи за суто-історичні твори — такий погляд був би неправдивий: в саґах про ісляндців відбилися здебільшого події X та початку XI от., а писати їх почали з кінця XII ст. Отже, спогади про ці події прожили в народній традиції років 200 й, звичайно, зазнали багато змін[11]. Автори саґ теж поставилися, очевидячки, цілком самостійно до традиційного матеріялу: вони вибирали з нього те, що їм було потрібне, переробляли й комбінували його по-своєму; протягом часу виробилися своєрідні способи творчості: події описується в суто-хронологічному порядку, є вже внутрішній зв’язок між ними; подається коротку характеристику дійових осіб, що потім стверджують і виправдують слова та вчинки їхні; від неї залежить хід подій та розв’язка; діялог теж дуже поширений: він надає жвавости та драматичности оповіданню. Отже в саґах переплелася історична правда з поетичною творчістю. Справедливо каже проф. Моґк[12], що саґи це індивідуальні літературні твори тих людей, що їх записали.

Отже, прозаїчна форма, селянство в ролі дійових осіб, практицизм ідеології, реалістичний напрямок, суто-хронологічна послідовність подій та внутрішній зв’язок між ними, характеристика дійових осіб, що виправдує її зміст оповідання, та діялог — ось ті своєрідні риси в саґах про ісляндців, що відрізняють їх від тодішніх поетиних творів Зах. Европи.

Від чого залежить ця різниця? Ніхто ще не розв’язав цього питання, навіть не звернув на цю різницю уваги, і залежно від цього походження саґ і досі ще як слід не з’ясовано. Та це й не дивно: зрозуміти процес виникнення саґ та розвитку своєрідних їхніх рис можна, тільки виходячи з незвичайних економічних та соціяльних умов життя на о. Ісляндії за старих часів; знавці ж історії ісляндської {139} письменства — філологи, що стоять на ідеалістичному грунті, а тому в своїх тлумаченнях вони висувають випадково ті або інші факти, а систематичного пояснення дати не можуть.

Той дивний факт, що норвежці, оселившися на о. Ісляндії, створили величезну та ориґінальну літературу саґ, в, той час як на їхній батьківщині нічого подібного не було, пояснювали різно. Звичайно думка така, що до цього спричинилися відірваність острова від усього світу протягом довгої зими та часті літні подорожі ісляндців до інших країн: повернувшися додому, подорожні задовольняли властиву ісляндцям цікавість і розповідали протягом зими різні історії — і з них з часом і розвинулися саґи[13]. Але Розенберґ[14] справедливо зауважив, що подібні умови були також подекуди й у Норвегії, а проте саґ там не складали; більшу вагу, на його думку, мало те, що аристократичні роди, носителі поетичної традиції, переселилися на о. Ісляндію, бо після того в Норвегії поетична творчість завмерла, а на острові — розцвіла. Це все так, але Розенберґ забув, що норвежці принесли з собою на о. Ісляндію пісні Едди та скальдів, а не саґи — саґи народились на новій батьківщині; отже, в своєрідних умовах ісляндського життя й треба шукати причин, через що вони виникли.

Спробуймо самостійно розв’язати питання про походження саґ та про те, звідки пішли своєрідні їхні властивості.

За старих часів на Ісляндії панувало натуральне господарство: людність цього острова, як і по інших країнах Зах. Европи, своєю господарчою діяльністю задовольняла власні потреби. Але головна його форма була не хліборобство, а скотарство[15]; через суворий клімат хліб часто не доспівав, а тому й сіяли його небагато[16]. Це відбилося й на житті ісляндців, і на їхній вдачі. Скотарство потребує великого простору; через те ісляндці мусіли жити окремими, порозкиданими далеко одно від одного дворищами або хуторами; зв’язок між ними, а надто взимку, через бездоріжжя був дуже трудний: кожне дворище це було самостійне, ізольоване господарство[17]. До цього треба додати, що влітку доводилося дуже багато працювати, щоб забезпечити пашею худобу на довгу тамтешню зиму; та й годувати сотні худоби й поратись коло неї 6–7 місяців на холоді теж було не легко. І коли відокремлене життя призвичаїло ісляндця покладатися тільки на себе, зробило з нього самостійного, відважного, й не рідко хитрого, то тяжка сільсько-господарська праця дала йому енергію, впертість і зробила з нього практика, реаліста.

З початку IX ст. на Ісляндії жили тільки ірські ченці та й то не багато. Тому норвежці без боротьби колонізували цей острів: вони прибували туди окремими гуртками чи родинами й мирно оселялися, де їм подобалось[18]. Завоювання не мало тут місця: отже, не було поділу землі поміж васалами, що бував звичайно тоді, коли кращу підбивав під себе якийсь король або князь. Крім того тому, що острів був далеко від інших країн, ісляндці не знали війни, з цих причин на Ісляндії не було ні феодалізму, ні військової {140} аристократії[19], що в Зах. Європі загарбала собі землю та покріпачила селянство. Ісляндський селянин був вільний[20] скотар-хлібороб, що не мав над собою пана, від якого не можна звільнитися. Але не треба думати, що ісляндська людність не знала класової різниці: і тут були багаті, що мали численні стада та великі землі й не могли вправлятися власними силами з господарством; були люди середнього достатку, що обслуговували своє господарство без чужої допомоги; були й незамужні, що не мали засобів та знаряддя виробництва й мусіли ставати на службу до багатих або орендувати в них землю; але через те не робилися вони кріпаками: вони могли міняти хазяїв, шукати іншої праці, (напр., торгувати), і нерідко впертою працею наживали чимале майно, а то й багатство.

Наша характеристика ісляндського селянства була б неповна, якби ми нічого не сказали про його походження. Суворий клімат та тяжкі економічні умови в Норвегії рано призвели до еміграції. У IX ст., коли почалося примусове об’єднання дрібних володінь, а надто після битви під Гарфсфйордом, де король Гаральд Прекрасноволосий розбив герсів, еміграція стала масова: володарі, що не хотіли коритися королеві, з родинами, челяддю та дружинами кидали рідний край і пускалися на море шукати щастя — так почалася доба походів вікінгів. Частина їх, разом з людьми іншого походження колонізувала Ісляндію й почала тут господарювати, перетворившися в bœndr (селян). Отже, ісляндське селянство здебільшого — дворянського походження: це — норвезькі дворяни, примушені історичним процесом до селянського життя та до селянської роботи, що, зжившись з новими умовами, створили своєрідний селянський побут та ідеологію. Але свого походження вони не забули, як про це свідчать генеалогії: в саґах постійно наводиться низку предків та нащадків певного героя; були теж окремі праці, присвячені генеалогії (наприклад, Landnámabók). Дворянське походження не давало якихось особливих прав або привілеїв[21]. Але інтерес до генеалогій не був тільки наслідком шанолюбства — він мав свою практичну рацію. На Ісляндії спадкове право базувалося цілком на спорідненні: правозгідний був перехід спадщини тільки природним спадкоємцям; винятки бували рідко й точно зазначені в законі[22]. Отже, приналежність до якоїсь родини вже зумовлювала право на ту землю та майно, що ними вона володіла. Тому на Ісляндії з давніх-давен поширені були генеалогії, де показано не тільки предків того або іншого ісляндця, але й місця, де вони оселились, де були їхні дворища. Ісляндію колонізували здебільшого дворяни — вихідці з Норвегії; вони посіли великі землі; ясно, що вони й дбали про свої генеалогії. Звичайно, до деякої міри було тут і шанолюбство: людей доброго роду та багатих поважали, звичайно, більше, ніж багатих випадків, не кажучи вже про бідних.

Тепер можемо уявити собі процес, як виникали саґи, звідки походять своєрідні їхні риси.

Згадані вгорі генеалогії — це й були, мабуть, первісні джерела саґ: у родинах дворянських могли зберігатися не тільки ймення предків та назви місць, де вони оселилися, а й спогади про їхнє {141} життя[23]. Через практичну мету, ради чого складали ті генеалогії, очевидячки, спогади переказували прозою. Дійові особи в них були не королі, барони та лицарі, — бо таких взагалі не було на Ісляндії, — а селяни, натурально, здебільшого дворянського походження та заможні; але через те, що там не було великої різниці між класами, і через те, що дворянство не мало привілеїв, серед дійових осіб трапляється чимало й не-дворян і незаможних, оскільки вони взагалі брали участь у житті головних героїв. Практицизм, енергічність, упертість, відвага й хитрість дійових осіб — це ті властивості ісляндців, що постали, як ми вже бачили, через економічні умови життя на далекому острові; цілком натурально, що вони стали за головні риси у вдачі членів генеалогій. У спогадах відбивалося, звичайно, справжнє життя; тому історичність та реалізм характерні їхні прикмети.

Традицією окремих родин заволоділи з часом фахівці-оповідачі (sagnamenn): вони об’єднали їх і склали з них чималі оповідання — саґи. Саґи переказували деякий час усно. Потім почали їх записувати; люди, що робили це, поставилися, як ми вже знаємо, по-своєму до усного матеріалу, і ті саґи, що дійшли до нас, можемо вважати за їхні твори. Але автори саґ, як і оповідачі, були теж ісляндські селяни. Цілком натурально, що вони зберегли характерні риси віковічної традиції, що про них ми говорили вгорі.

У процесі переказування та записування склалися своєрідні способи, властиві саґам: послідовність подій, внутрішній зв’язок між ними, характеристика дійових осіб, залежний від них хід подій та розв’язка, діялог. Ці способи можна, знову вважати за наслідок прагнення до історичності і реалізму, характерної риси ісляндців.


II. Саґа про Торія Курятника.

(Переклад із старо-ісляндської мови — уривки[24]).

Одного чоловіка звали Одд; він був син Енунда Широкобородого, сина, Ульфа сина Ульфа з Фітій, сина Скеґґія, сина Торія Грізного. Жив він у Брейдабольстаді в Рейкійській долині біля Боргарфйорда. У нього була дружина на ймення Йоруна; то була розумна жінка й мала собі добру славу. У них було четверо дітей: два сини вже дорослих та дві дочки. Одного сина в них звали Тород, а другого — Торвальд; одну дочку — Туріда; а другу — Йофріда. Його прозвали Тунґо-Одд. Не зажив він слави справедливої людини.

Одного чоловіка звали Торф, і був він син Вальбранда, сина Вальдьофа, сина Ерлюґового з Бсьоберґа. Дружина його була Туріда, дочка Тунґо-Одда. Вони жили в другому Брейдабольстаді. Одного чоловіка звали Арнгрім; він був син Гельгів, сина того Гегна, що виїхав (із Норвеґії до Ісляндії) разом з Громундом. Він {142} жив у Нордртунґу. Його прозвали Арнгрім Добрий. Сина його звали Гельг.

Одного чоловіка звали Блюндкетель; він був син Ґейра Заможного з Ґейрсгліда, сина Кетеля Сплюха, що на його ім’я озеро назвали Блюнцватн. Він жив у Ернольфській долині. Це було трошки вище від того дворища, що нині там. Там було чимало дворищ. Сина його звали Герстейн. Блюндкетель був найзаможніший серед людей та найкращий за старих часів. Він мав тридцять маєтків, що пусків в оренду. В тій місцевості його дуже любили.

Одного чоловіка звали Торкель Клапоть. Він був син Равдаб’єрнів. Жив у Свіґнаскарді. Один брат Торкелів був Гельґ, що жив у Гвамі в Нордській долині, а другий — Ґунвальд, батько Торкелів, що за ним була Гельґа, дочка Торгейрова. Торкель був людина розумна і великий багатир; люди його дуже любили.

Одного чоловіка звали Торій. Люди не дуже його любили. Він взяв собі за звичай крамарювати влітку в околиці: що купував у одній місцевості, те продавав у другій. Незабаром через торгівлю забагатів він. Одного разу, їдучи на північ, Торій узяв курей й продав їх з іншим крамом. І через те його прозвали Торій Курятник.

Отже Торій надбав стільки, що купив собі землю «Біля Озера». Проживши там мало років, він став такий богатир, що кожен був йому винен великі гроші. Але хоч росло його багатство, люди його все таки не поважали й не любили, бо навряд чи була де така неприємна людина, як Курятник Торій.

Одного дня Торій виїхав з дому. Він поїхав верхи до Нордтунґи. Відвідав Арнґріма Доброго й запропонував йому виховати його сина: «Я хочу взяти до себе твого сина Гельга й піклуватись ним якнайкраще. А за це я хочу мати твою дружбу та допомогу, доки люди не будуть ставитись до мене справедливо». Арнґрім відповідав: «На мою думку, мало шани дасть мені таке виховання». Торій відповідає: «Краще я дам хлопцеві половину мого майна, ніж мені не взятися до цього виховання. А ти повинен уладнати мою справу й відповідати перед кожним, з ким я матиму діло». Арнґрім каже: «Вважаю, що найкраще мені не відмовлятися від такої гарної пропозиції». Тоді Торій поїхав додому з Гельгом.

Одного разу прийшов до Боргарфйорда корабель, що належав норвезькому купцю Ернові. Одд, як управитель округи, приїхав на корабель, щоб призначити ціни на крам, посварився з Ерном і заборонив людям купувати в нього. Довідавшися про це, Блюндкетель захотів допомогти Ернові: він жив колись у батька купцевого. Він запросив до себе Ерна, дуже чемно прийняв його й перевіз до себе його крам.

Того літа вродило мало трави, та й та була не гарна, бо рідко була суха погода, і сіна в людей було обмаль. Блюндкетель поїхав восени до своїх орендарів та й каже, що він хоче в усіх своїх маєтках зібрати рату сіном. «Нам доведеться годувати багато худоби, а сіна в нас мало. Одже я хочу сказати своїм орендарям, скільки худоби треба зарізати на кожному дворищі, і тоді все буде гаразд».

Ось минав літо й настає зима та ще й відразу дуже люта на півночі в Гліді, а зброї проти неї мало. Тяжко стає людям. І так триває до різдва. А коли прийшов січень, стало сутужно людям, і чимало їх опинилось у безпорадному стані. Одного дня увечорі приходить до Блюндкетеля орендар та й каже, що в нього скінчилося вже все сіно. Господар відповідав: «Як це так? Здається, восени я розрахував так, що все мало бути добре». Той відповідає, що худоби зарізано менше, ніж він гадав. Блюндкетель промовив: «Ми дійдемо згоди. Я допоможу тобі, тільки не кажи про те нікому, бо я не хочу ставити людей проти себе, а надто після того, як ви не послухались мого наказу». Орендар поїхав додому і сказав своєму кругові, що Блюндкетель найкраще від всіх людей поводиться, а той сказав своєму другові, і так стало це відомо по всій місцевості.

Час іде, настав, лютий. Приходить двоє орендарів та й кажуть, що в них немає сіна. Блюндкетель відповідає: «Не послухавши мого наказу, ви зробили недобре, і це тому, що, хоч у мене й багато сіна, але худоби ще більше, і коли я вам дам сіна, то не матиму своїй худобі; доводиться вибирати одне з двох». Вони просять невідступно й розказують про свої нестатки. Тяжко було слухати їхнє голосіння, і загадав він пригнати додому 160 коней і зарізати 40, що були найгірші, а сіно, що було призначене тим коням, віддав він своїм орендарям. Зима далі робилася тяжча, і багатьом людям було дуже скрутно.

Ось настає березень. Приходять до Блюндкетеля двоє орендарів — вони були заможні собі, а тепер лишилися без сіна — і просять у нього помочі. Він відповідає, що в нього немає запасу, і що він не хоче різати більше худоби. Вони спитали, чи не знає він людей, що мають сіно на продаж. Він сказав, що не знає. Вони дуже напосідають, кажуть, що худоба їхня подохне, коли він не зарятує. Блюндкетель сказав, що самі вони винні, що опинилися в такому стані: «Але мені казали, що Курятник Торій, здається, має сіно на продаж». Ті відповідають: «У нього ми не дістанемо, хіба що ти поїдеш з нами: він зараз продасть, як ти станеш у поруки за нас». Він відповідає: «Я можу це зробити й поїхати з вами; можна сподіватися, що продадуть, коли мають запас».

Їдуть вони насвітанку. З півночі був вітер, та й дуже холодний. Селянин Торій був у той час надворі. Він бачить, що люди їдуть до двору, входить у хату, грюкає за собою дверима, засуває засув і сідає снідати. Ось стукають у двері. Хлопець Гельг каже: «Вийди, годувальнику, бо люди хотять побалакати з тобою». Торій сказав що сперше треба поїсти. Але хлопець вискакує з-за стола, іде до дверей і чемно вітає людей, що прибули. Блюндкетель спитав, чи Торій у хаті. «Так», сказав той. «Попроси його вийти». Хлопець так і зробив і сказав, що прибув Блюндкетель і хоче побалакати з ним. Торій спитав: «Що хоче тут рознюхати Блюндкетель? Дивно, якщо він приїхав з добрим наміром. Я не маю до нього ніякого діла». Хлопець пішов і сказав, що Торій не хоче вийти. «Ось як!» сказав Блюндкетель: «тоді ми ввійдемо».

Вони ввійшли до світлиці: їх вітали, а Торій мовчав. «Справа в тому», каже Блюндкетель: «що ми хочемо купити в тебе сіна». Торій відповідає: «Твоєї худоби мені шкода не більше, аніж своєї». Блюндкетель промовив: «Всяко буває». Торій відповідає: «Як це ти, такий багатир, та зостався без сіна?» Блюндкетель каже: «Власне кажучи, я не без сіна, а купую я своїм орендарям: по-моєму їх треба рятувати. Я б їм з охотою сам дав, якби в мене було». — «Цілком від тебе залежить віддати комусь своє — тільки не моє». Блюндкетель відповідає: «Ми не хочемо просити подарунку; хай Одд з Арнґрімом призначать ціну, а я крім того дам тобі ще подарунки». Торій каже, що в нього немає сіна на продаж: «Та й не хочу я продати».

Тоді Блюндкетель вийшов, а з ним його люди й хлопець. Блюндкетель починає казати: «Де тут правда — чи твій вихователь не має {144} сіна на продаж, чи він не хоче продати?» Хлопець відповідає: «Звичайно, як захоче, то має». Блюндкетель сказав: «Веди нас туди, де сіно». Той так і робить. Блюндкетель вираховує скільки сіна треба Торієвій худобі: виходить, що повинно лишитися п’ять стіжків хоч би довелося годувати худобу в хліві до загальних земських зборів.

Але не вважаючи на це, Торій не захотів продати сіна. Тоді Блюндкетель звелів накласти й везти сіно. Після того Торій поїхав із своїм вихованцем до Арнґріма, а потім до Одда, скаржився, що Блюндкетель його пограбував, і просив помогти йому. Але ті, дізнавшися від Гельга, як було діло, не захотіли втручатися; незадоволений, повернувся він додому.

Торвальд, син Оддів, повертаючись якось із півночі, заночував у Нордтунзі. Туди з’їхалося багато людей; був там і Торій. В розмові з Арнґрімом Торвальд заступився за Торія. Це дуже подобалося Торієві. Він обіцяв Торвальдові половину майна, як той оборонить його від ворогів. Хоч Арнґрім і перестерігав його, Торвальд погодився. Торвальд, Арнґрім, Торій, Гельг з 30 чоловіками приїхали до Блюндкетеля. Хоч Блюндкетель хотів заплатити за сіно, Торвальд покликав його дуже образливими словами на суд за грабунок. Блюндкетель сказав про це Ернові. Ерн узяв лук, пустив стрілу і забив Гельга, Арнґрімового сина.

Коли настала ніч, Торвальд з товаришами поїхав до двору в Ернольфській долині. Там уже всі спали. Бони настягали дерева на подвір’я й підпалили. Блюндкетель та його люди прокинулись тільки тоді, коли ввесь будинок над ними палав. Блюндкетель спитав, хто це запалив такий великий вогонь. Торій сказав, хто. Блюндкетель спитав, чи не можна якось дійти згоди. Торій сказав, що лишається йому тільки згоріти. І вони не відійшли, доки, всі люди, що були в будинку, не погоріли.

Одд після цього забрав Блюндкетелеву землю, а Герстейн, син Блюндкетелів, забрав усю худобу та рухоме майно, що лишилося після пожежі, і перепровадив до Торкеля Трефеля, що дуже чемно прийняв його й обіцяв годувати худобу.

Торкель і Герстейн поїхали до Гунара, Гліфового сина, що жив у Скоґарстренді. Торкель посватав за Герстейна Туріду, дочку Гунарову. Зробили весілля.

Коли порозставляли столи, і всі люди посідали, молодий Герстейн вискочив з-за столу й пішов туди, де стояв камінь. Одною ногою ставши на камінь, він сказав: «Даю зарік, що перше, ніж скінчаться загальні земські збори влітку, я доведу Арнґріма Доброго до вигнання або до іншої кари за його згодою». Після цього він сів на своє місце. Тоді скочив Ґунар і сказав: «Даю зарік, що перше, ніж скінчаться загальні збори влітку, я доб’юся, що Торвальда, сина Оддового, засудять до вигнання або до іншої кари за його згодою»… Ось минав зима, настає весна. Вони збирають людей і їдуть на південь до Боргарфйорда; приходять до Нордртунґа і кличуть до суду на загальні земські збори Арнґріма та Курятника Торія.

Наближався час зборів. Одд зібрав 400 чоловіка прибічників, а його супротивники — 200. Їдучи на збори, вороги мали дві сутички, і в них з обох боків було поранених та забитих кілька чоловіка. На зборах Арнґріма Доброго та всіх, що підпалили будинок Блюндкетелів, засудили на довічне вигнання, а Торвальда, сина Оддового, — на два роки.

Герстейн, син Блюндкетелів, не був на зборах через хворість.

Він перебував тоді в Ернольфській долині. Одного дня насвітанку

він був у кузні — з нього був дуже досвідчений коваль. Туди прийшов селянин, на ймення Ернольф, і сказав так: «У мене корова хвора; прошу тебе, Герстейне, прийди й подивись на неї. По-моєму, дуже добре, що ти повернувся, бо через те маємо до деякої міри винагороду {145} твого батька; він завжди нам у великій пригоді ставав». Герстейн відповідає: «Я не цікавлюся твоєю коровою і не можу знати на що вона хвора». Селянин відповідає: «Яка велика різниця — твій батько дав мені корову, а ти не хочеш навіть подивитися на неї». Герстейн відповідає: «Я дам тобі другу корову, як ця здохне». Селянин відповідає: «Спершу я хочу, щоб ти подивився на цю». Тоді Герстейн скочив на ноги — так він розгнівався, вийшов, а за ним селянин. Пішли вони шляхом до лісу. Там іде покручена стежка, а з обох боків — ліс. Ідучи стежкою по скелях, Герстейн зупинився; очі в його були бистріші, ніж у всіх людей. Промовив: «Чи то щит видно в лісі?» Селянин мовчить. Герстейн сказав: «Ти мене обдурив, собако? Ну, коли ти присягнеш, що будеш мовчати, то лягай на стежку й не кажи ані слова. А коли цього не зробиш, я тебе вб’ю». Селянин лягає додолу, а Герстейн повертається додому і кличе своїх людей. Вони беруть зброю, потім ідуть до лісу й знаходять на стежці Арнольфа. Вони загадують йому йти з ними туди, де вони (= Ернольф і його прибічники) умовилися зустрітися.

Прийшли на галявину. Герстейн сказав Ернольфові: «Я не примушуватиму тебе розмовляти; роби так, як тобі загадано». Селянин побіг на горб і голосно свиснув. Тоді вискочило 12 чоловіка; Курятник Торій був на чолі цієї банди. Герстейн з товаришами ловлять цих людей і забивають. Герстейн своїми руками відтинає голову Торієві й бере її з собою. Потім їдуть вони на збори й розповідають там про це. Дуже вславився Герстейн через цю подію й заслужив велику повагу, як і треба було сподіватися.

Тород, син Тунґо-Оддів, сватав Йофріду, дочку Ґунарову. але Ґунар відмовив йому.

Одного разу Одд сказав, що не зле було б мати собі Ернольфську долину: «Чужі люди посіли моє добро протиправно». Жінки визнали те за доцільне: «Худоба дає дуже мало молока; вона буде багато краще доїтися, коли так зробити». — «Тоді треба туди гнати худобу», сказав Одд: «там добрий випас». Тород сказав: «Я беруся гнати худобу — це буде безпечніше». Одд згодився. Ось вони йдуть туди з худобою… Минає ніч. Ранком женуть вони худобу додому. Подоївши, жінки сказали, що ніколи не було такого поганого удою. Більше вже не пробували.

Одд хотів силою вигнати Ґунара з Ернольфської долини, але все скінчилося мирно: Гунар віддав свою дочку за Торода.

Тород поїхав до Норвеґії, щоб викупити з неволі свого брата Торвальда, але обидва вони додому не вернулись. Черев це Одд занедужав і помер, а дочка його, Йофріда, вийшла за Торстейна Еґельсона з Борга.


[1] Maurer, — Island. 1874, S. 1 ff.

[2] Jónsson, — Den oldnorske og oldislandske Litteraturs Historie, В. II, 1, S. 188.

[3] Noreen, — Altisländische und altnorwegishe Grammatik, 3 Aufl., S, 2 f.

[4] Порівн. “Antiqués russes, éd par Société royale du nord, Copenhague 1880” — російським коштом; Шаровольскій «Сказанія о мечѣ Тюрфингѣ» 1. (Hervarar Saga ok Heiðreks), К, 1906.

[5] Порівн. «Древне-сѣверныя саґи и пѣсни скальдов» (Русск. классн. библіотека Чудинова), 1903; Грушевський — Виїмки з джерел до історії України-Руси, у Львові 1893 (ця книжка відома мені лише з цитат).

[6] Порівн. Лященко — Саґа про Олафа Троггвасона, «Україна» 1926, кн. 4 стор. 1–23 і показану там літературу; а також Тіандеръ — Поѣздки скандинавовъ въ Бѣлое море, 1906; Шаровольскій — Древне-скандинавское сказаніе о боѣ готовъ съ гуннами, К. 1905.

Ісляндські саґи як джерела нашої історії дослідив сповна талановитий германіст, знавець ісляндської мови й літератури Сергій Михайлович Цікаловський, мій учень. Його праця, що він її написав ще студентом Київського університету, була премійована й ухвалена до друку. На жаль, цієї постанови не пощастило здійснити — на перешкоді стала війна. Тим часом автор тяжко захворів і загинув (р. 1920). Зник без сліду й рукопис його досліду.

[7] Mogk — Norwegisch — Isländische Literatur, Grundriss der germanischen Philologie, hrsg. v. Paul, B. II, 2. Aufl., S. 738 ff.

[8] Heinzel, — Beschreibung d. isländische Saga, Sitzungsberichte der Wiener Akademie, Philos.-hist. Classe, B. 97, S 116 ff.

[9] Heinzel, ibid. S. 137 ff.

[10] Heinzel, ibid. S. 159 ff.

[11] Порівн. Jesseny Sybels Historische Zeitschrift, B XVIII, S. 61 ff.

[12] Mogk, ibid, S. 734.

[13] Порівн. Mogk, ibid., S. 730, ff.

[14] Rosenberg. Nordboernes Aandsliv fra Oldtiden til vore Dage, Köbenhavn 1880, S. 184.

[15] Maurer. — Island, S. 393. ff.

[16] Maurer. — ibid, S. 409, 16, ff.

[17] Maurer. — ibid, S. 433,422, ff.

[18] Sturlunga saga, ed. by G. Vigfusson, Oxford 1878, p. XX.

[19] Maurer, — Island, S. 152. f.

[20] Були й невільники, але вони не мали прав: їх вважали за власність їхнього пана (Maurer. — ibid, S. 143).

[21] Maurer, — Island, S. 152. ff.

[22] Maurer. — ibid, S. 365, f.

[23] Порівн. Jónsson, — Den oldnorske og oldisländische Litteraturs Historie, B. II, 1, s. 189–193.

[24] Я користався з видання Heusler’ова: Zwei Isländer-Geschichten, Berlin 1897, Hönsna-Þóres saga, s. 1–26. Петитом надруковано переказ. — Hönsna Þóres saga — одна з найстаріших: написано її коло 1200 року. Головні події (пожежа, земські збори) та почасти дійові особи — історичні; те, про що оповідає саґа, відбулося р. 961–4.

Источник: Шаровольський І. В. Ісляндські саґи. // Записки Київського Інституту Народної Освіти. Кн. IV. — К., 1930.

OCR: Ольга Мартынюк

{137} — так обозначается конец соответствующей страницы.

См. также перевод А. В. Циммерлинга.

Редактор сайта взял на себя смелость нормализировать написание древнеисландских слов в статье.

По всем вопросам пишите в раздел форума Valhalla: Эпоха викингов